Війна давно розставила в житті кожного українця свої пріоритети. Нам ще пощастило в тому плані, що ми фізично нікого і нічого поки що не втратили. Здоров'я та робота не рахуються, люди втрачають набагато важливіші речі, навіть життя...
Та з часом відчутно посилилась якась навіть не втома, - апатія до чогось нового, до якихось несподіваних рішень, до ризикованих рухів. Але ж все наше життя відрізнялося своєю динамікою, постійним пошуком пригод та нових вражень, постійним самовдосконаленням та рухом до втілення своїх знань у потрібний спільноті продукт. А тепер - просто тихо пораєшся собі у своєму дворі, не дозволяючи навіть поїздки в якесь інше місто просто так. І тішить твою любов до споглядання далеких горизонтів один і той же вид із того вікна у домі, що дивиться на містечко...
Зараз - прекрасна пора року, і цей пейзаж можна споглядати вічно. Тим більше, що його супроводжують вечірні співи солов'їв та інших птахів. Сиди собі отак вдома, і заряджайся позитивом від цієї краси. Але ж - чомусь не беруть мої внутрішні акумулятори заряд, сидячи вдома. Бо навіть щоденні прогулянки із песиком приносять більше енергії, ніж типу 'відпочинок' вдома. Чому так? Не знаю. Вигораю я від довгого перебування у замкнутому просторі. Тому навіть така дрібниця, як зустріти хвору ворону у парку, стає цілою подією. Ти вже маєш що розповісти своїм домашнім, ти вишлеш світлини дітям, ти пошукаєш у google інформацію про життя цих ворон... От тобі й рух, новизна, розширення світогляду. 🤣
Та все ж відчуваєш необхідність екстриму та критичну нестачу вільного від забудов простору на дикій природі. Де горизонти відкриваються на кілька кілометрів. Де ти один на один із стихією, бо приїхав на острови із наметом та набором всіляких необхідних туристичних штук. А тебе зустрічає гроза, шквальний вітер і злива. І на тобі немає сухого місця, і сірники із запальничками мокрі, і дров назбирали тільки мокрих, а вогнище розпалити просто необхідно. Стійки у шатрі повело від вітру і його місцями заливає всередині. Виправити це все можна буде тільки коли стихне ураганний вітер. А поки що головне - хоча би розпалити багаття... І ти йдеш шукати березу, під зливою і вітром. Щоб набрати із неї тонких смужок кори. Бо тільки вони будуть горіти і в мокрому вигляді, адже кора берези багата на ефірні масла, що горітимуть незалежно від ступеню вологості. І ти таким чином все ж добиваєшся свого вогнища, під залишками дрібного дощу.
Бурі рідко бувають довготривалими. І вже коли все навколо наче затаїлося, вітер стих, і заспівали радісно пташки, ти готуєш вечерю, витираєш воду в наметі, рівняєш зігнуті негодою стійки. І лягаєш спати у свій улюблений спальний мішок, що постелений на товстому надійному карематі. Бо завтра на світанку, із першими променями сонця, ти вже маєш бути на воді у човні, щоб знайти свій рибацький трофей у цьому безмежному просторі між далекими горизонтами...
У моїх друзів-риболовів досить часто проскакує у розмовах фраза: "Хто не любив, той не зрозуміє". Я не знаю, скільком моїм поважним читачам відгукнеться написане. Та впевнена, що різницю відчуттів від оточуючого тебе простору можна отримати із представлених світлин. Ворона, вид із вікна чи намет на безлюдному маленькому острові серед дикої природи та рух по воді на моторному човні під перші промені сонця - що із цього більше підзарядить наш внутрішній акамулятор? Відповім: тільки дика природа, відсутність зручностей, погодні сюрпризи та далекі горизонти. Саме цим ми і підзаряджалися все своє трудове життя, виїжджаючи вихідними днями на природу.
І тепер варто тільки не зійти із свого шляху пошуку, не зупинитися у своїх втіленнях у життя мрій. Бо перший знак розряду внутрішніх акумуляторів та повного вигорання - відсутність бажань, апатія та втрата інтересу творити 'чудеса'. Тому - пошук далеких горизонтів на новому місці проживання розпочався. Зупинятися не планую. До нових екстремальних історій!!!😎
