Hello!
My personal reflections on life, family, and the choices we make. English is not my native language. Written in Ukrainian, translated into English for the Hive community. Photos are from my personal archive
En
Today’s post is a deeply metaphorical one. A few days have passed since our trip to the theater, but these thoughts haven’t left me. Today, I finally realized why this experience was so important.
It all started when my son, Maksym, told me his teacher was taking the class to a play. But the boys were all protesting because they hated the title: "A Hundred First Kisses."
"What kind of title is that?" I asked, surprised.
"Ugh, Mom, it sounds so gross!" he exclaimed, making a face. "Eww!"
We looked it up online and found out it was a fairy tale about a Swineherd and a Princess, adapted for students. Maksym was adamant he wouldn’t go. But last week, he announced the whole class was attending, and the teacher invited me as a parent chaperone. "A great idea," I thought. A chance to visit the "Theater for Children and Youth," which I hadn't stepped into since my own childhood, to keep an eye on my son, and to take a walk through beautiful Lviv. Above all, I wanted to be a "stable rearguard" for my son, so he could feel my support.
Friday was a sunny day. The entire fifth and sixth grades set off for the theater. I like walking at the very back of our school column—it’s easier to nudge those who are slow or "catching flies" (staring into space). The theater building felt like the alma mater of all childhood fairy tales. But inside the hall, I was struck by a surprise: most of the children spent the entire performance playing on their phones, eating chips, and talking. I whispered to the teenagers behind me, "You’re not going to talk through the whole play, are you?" "No, no, of course not," a boy assured me. And yet, they kept talking.
What were the actors trying to convey? It was about the clash of worlds. About what truly matters. About gifts that are priceless. About how easy it is to lose yourself in the desire to be "like everyone else." About the weight of gold versus the courage to feel.
It felt like the world I live in. My living element and the metal armor that surrounds me.
Before the play, I took away Maksym’s phone. He was furious. "Look, everyone else is playing!" he protested. At first, he refused to even look at the stage. But after the performance, he hugged me and thanked me for letting him see something more important.
While the teenagers around us hid in their little glowing rectangles, I saw a profound meaning on the stage. First, the audience is introduced to a sterile world where everything is forbidden by law and mapped out in squares. The only allowed joy is listening to one single song, "Oh, My Dear Augustine," wearing identical gray clothes, and showing identical emotions. Their entire lives are governed by a clock, gold, and empty rituals. It is a world without the question "Who am I?", where sincerity is considered dangerous.
Then, a hero appears—a boy like a bright sun. Confident, bold, and spontaneous. He shows the Princess his vast, living world. And she decides to leave her entire kingdom behind to live her own life in full color. Watching what was happening on stage, I felt my eyes fill with tears. They rolled down one by one, leaving wet tracks on my cheeks. I think I was the only person in the hall who cried. At that moment, I suddenly drew a parallel with my own story. Leaving the "square" forever is often the only way to survive. Но it takes incredible motivation and the courage to be honest with yourself.
Perhaps "A Hundred First Kisses" isn't about romance at all? Maybe it’s about a hundred first attempts to become alive again after getting used to walking only within the lines?
What would you choose: something material, safe, but dead—or something alive, unpredictable, but real?
At the conclusion of the play, the people from the Gray Kingdom stared into a square where the bright Swineherd and the Princess were running through the city, eating ice cream, and simply enjoying life.
I want my son to feel when he can step beyond control, to understand the true weight of a "kiss"—not as a commodity, but as a manifestation of sincere love. I left the theater thinking that I was exactly where I needed to be at that moment. I can't stand up in the middle of a hall and scream: "Children, stop! Put away your phones! Allow yourselves to feel the depth!". But I can open my son's eyes. I can show him that the world is incredibly interesting without gadgets, if you choose to look at it with a wide-open heart.
Thank you for your attention and visit.
Ua
Сто перших поцілунків між металевими обладунками та живою душею.
Привіт! Сьогодні цікавий і дуже метафоричний допис. Минуло кілька днів після нашого походу в театр, але ці думки не покидають мене. Сьогодні я нарешті зрозуміла, чому цей досвід був таким важливим.
Одного дня Максим прийшов і сказав, що вчителька збирається вести їх у театр, але назва вистави хлопцям не подобається, тож підуть тільки дівчата-однокласниці.
— Що ж це за назва така? — запитала я здивовано.
— «Сто перших поцілунків»! — вигукнув син, скривившись. — Фу!
Ми подивилися в інтернеті: виявилося, що це казка про Свинопаса і Принцесу, адаптована для школярів. Максим наввідріз відмовлявся. Але минулого тижня він повідомив, що йде весь клас, і вчителька запросила мене як батьківський супровід. «Це чудова ідея», — подумала я. Шанс відвідати «Театр для дітей та юнацтва», де я не була з дитинства, пригледіти за сином і прогулятися прекрасним Львовом. А ще — бути стабільним тилом для сина, щоб він відчував підтримку.
П’ятниця була сонячною. У театр рушили всі п’яті та шості класи. Я люблю йти в хвості нашої гімназійної колони — так можна підганяти тих, хто «ловить гав». Будівля театру здалася мені альма-матер усіх дитячих казок. Але в залі мене чекало здивування: більшість дітей всю виставу продовжували грати в телефони, їсти чіпси й розмовляти. Я прошепотіла підліткам позаду: «Ви ж не будете розмовляти всю виставу, правда?». «Ні-ні, звичайно», — запевнив юнак. І все ж вони розмовляли.
Про що ж хотіли донести актори? Про протистояння світів. Про безцінні подарунки. Про те, як легко втратити себе у прагненні бути «як всі». Про противагу важкості золота і сміливість відчувати.
Це наче світ, у якому я живу. Моя жива стихія і металева броня навколо мене.
Перед виставою я забрала у Максима телефон. Він гнівався: «Подивися, усі грають!». Він протестував і спочатку відмовлявся дивитися на сцену. Але після вистави він обійняв мене і подякував за те, що зміг побачити щось важливіше.
Поки підлітки поруч ховалися в маленькі прямокутники екранів, я бачила на сцені глибокий зміст. Спершу глядача знайомлять зі стерильним світом, де все розписано по квадратиках. Єдина дозволена радість — слухати одну пісню «Ах, мій милий Августин», носити однаковий сірий одяг і виявляти однакові емоції. Усе життя — за розкладом годинника, у золоті та ритуалах. Це світ без запитання «Хто я?», де щирість вважають небезпечною.
А потім з'являється герой — хлопець, як ясне сонечко. Впевнений, зухвалий, безпосередній. Він показує Принцесі свій величезний живий світ даруючи живу квітку і живого соловейка. І вона вирішує покинути ціле королівство, щоб прожити власне життя всіма фарбами. Дивлячись на те, що відбувалося на сцені, я відчула, як мої очі наповнюються сльозами. Вони котилися одна за одною, залишаючи на щоках мокрі доріжки. Здається, я була єдиною в цьому залі, хто розплакався. У ту мить я раптом провела паралель із власною історією. Адже вийти з «квадратика» назавжди — це часто єдиний вихід, щоб вижити. Але для цього потрібна неабияка мотивація і величезна сміливість бути чесною із собою.
Можливо, «сто перших поцілунків» — це взагалі не про романтику? Можливо, це про сто перших спроб знову стати живим після того, як ти звик просто ходити по квадратику?
Що виберете ви: матеріальне, безпечне, але мертве — чи живе, непередбачуване, але справжнє?
На закінчення вистави люди з сірого королівства дивилися у квадрат, де яскраві Свинопас і принцеса бігли по місту, їли морозиво і насолоджуватися життям.
Я хочу, щоб мій син відчував, коли він може вийти за межі контролю. Щоб розумів вагу поцілунку не як товару, а як вияву щирої любові. Я йшла з театру з думкою, що була саме в тому місці й у той час, де мала бути. Я не можу встати й крикнути на весь зал: «Діти, зупиніться! Сховайте телефони! Дозвольте собі відчути глибину!». Але я можу відкрити очі своєму синові. Показати, що світ надзвичайно цікавий без гаджетів, якщо дивитися на нього широко. Дякую вам за увагу і візит