Вітаю всіх, друзі.
Завтра, 18 квітня, оголошено днем жалоби на Чернігівщині. Хоча, насправді, день жалоби в усієї України. Думаю, що кожен знає про чергову ницу, підлу і абсолютно нелюдську кацапську атаку нашого мирного і прекрасного міста Чернігів, яка відбулася сьогодні вранці.
Про масштаби руйнування та заходи із ліквідації трагедії читаю цілий день. І з кожним повідомленням все збільшується і збільшується кількість загиблих. Нині їх 22, серед яких 2 дітей. Багато травмованих. Від осмислення всього горя завмирає серце, горло здавлює від безсилої люті.
А скільки ж таких днів жалоби було в Україні за весь час війни? Скільки ще буде? Найстрашніше те, що ніхто сказати не може. Спасіння – ракети до ППО, яких катастрофічно не вистачає. Просто немає чим збивати багато кілограмову «смерть», що рухається небом. І знову дилема та крик про допомогу, як на початку війни: «Закрийте небо над Україною». Адже поки в кабінетах, десь далеко за кордоном ніяк не вирішать «скільки і коли», гинуть мирні українці, гинуть діти, руйнуються міста.
Не знаю скільки ще потрібно смертей, руйнувань та горя, щоб світ нарешті зрозумів, що зло, з яким ми всі маємо справу, розростається в геометричній прогресії, міцнішає день від дня, стає все більш пекельно нахабним, відчуваючи власну безкарність. Черчилль, колись писав, що настануть темні часи, коли фашизм відродиться у найгіршій своїй формі. Мало того, явні фашисти будуть звинувачувати в цьому інших. Так от цей час настав, коли народ, який є дикими терористами вбиває всіх на своєму шляху, виправдовуючи свої дії якимось несусвітніми теоріями.
Біда нам, людям, яких історія нічому не вчить. Кожен день зволікання рівноцінний програшу. І ні – не України, а всього світу.
Світлина