Серед безмежного простору, поза межами часу, існує богиня, що пливе у нескінченності. Вона — жива загадка, відлуння світів, яких ніколи не було, і тих, що ще не народилися. Її шкіра, ніби поцілована сонцем, відбиває м'яке сяйво позачасового світла. Волосся ж прикрашене крихітними золотими коштовностями, що мерехтять, як далекі зірки в темряві. Її золотаві очі вбирають усе довкола, випромінюючи любов і мир, ніби вона сама є джерелом гармонії.
Навколо неї тече рідина, яка нагадує сріблястий водоспад, нескінченний потік, що пульсує поза людським розумінням. Це безмежжя не має ні початку, ні кінця, і його не можна торкнутися — коли ти наближаєшся, воно відступає, мов тінь у світлі. Проте богиня знає таємницю цього простору. Вона може пірнути в нього, розсіюючись у течії й перетворюючись на чисту енергію, щоб виринути вже у світі смертних.
Вона виходить у реальність рідко, лише коли потік шепоче її ім'я і кличе туди, де її присутність найбільш потрібна. Одного разу вона опинилася серед стародавнього міста, де безнадія обплела серця людей. Вона пройшла його вулицями, і всюди, де ступала її нога, розквітали квіти, а повітря наповнювалося ароматом весняного ранку. Люди, що зустрічали її погляд, відчували глибокий спокій, ніби вперше за багато років вони могли дихати на повні груди.
Але вона не може залишатися довго. Реальний світ занадто грубий і важкий, він затягує, немов трясовина. Тому, коли її місія завершена, богиня повертається у свій безмежний простір. Вона стрімко пірнає у сріблястий потік, розчиняючись у ньому, і знову стає частиною нескінченності, очікуючи наступного поклику.
Так вона існує — між світами, між реальністю та мрією, між тим, що є, і тим, що могло б бути. Її не можна затримати, не можна підкорити. Вона — відлуння зоряного світла, танець хвиль у місячному сяйві, шепіт самого всесвіту.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI
