Як же прикро, що обставини склалися так, що мені довелося залишити свій комп’ютер, а разом із ним і свою сторінку в нашому Хайві. Як я сумувала...
Нещодавно переглянула свої статті й подумала: як же це чудово — вечорами сідати й записувати свої враження, спогади. Ви розумієте, як це важливо? Інколи так стається, що всі родичі й знайомі роз'їжджаються по світу, а потім уже ніхто не зможе відновити: хто ти, звідки прийшов, із ким був і куди подівся весь твій рід. А якщо кожен з нас почне записувати свої родинні історії та зберігати ці спогади, то наше життя не залишиться безслідним. Кожен хай світить із своєї точки — і стане світло, стане тепло. Добре де нас нема, тому що наше місце порожне без нас. Будемо сумувати за Туреччиною звідси.Але маю сказати , що наша родина мультиплікаторів вже і там своя в доску.Моя ліпша подружка,редактор в минулому нашої студії прекрасної. Потім розповім.
Here is your text, edited and translated into Ukrainian. I have preserved the light, warm and slightly nostalgic style, as you wanted.
How unfortunate that circumstances have developed in such a way that I had to leave my computer, and with it my page in our Hive. How I missed it...
Recently, I reviewed my articles and thought: how wonderful it is to sit down in the evenings and write down your impressions and memories. Do you understand how important this is? Sometimes it happens that all your relatives and acquaintances go around the world, and then no one will be able to restore: who you are, where you came from, who you were with and where your entire family went. And if each of us starts writing down our family stories and preserving these memories, then our lives will not remain without a trace. Let each shine from their own point - and there will be light, there will be warmth. It is good where we are not, because our place is empty without us. We will miss Turkey from here. My best friend lives there, the former editor of our beautiful studio. I'll tell you later.
Розповім вам одну дивну річ, про яку майже ніхто не знає. Колись наша студія анімаційних фільмів створювалася буквально на порожньому місці. Ніхто тоді не знав, що таке анімація. У нас не було спеціалізованих навчальних закладів, ніяких курсів чи факультетів. Єдине, що ми мали, — це кілька рідкісних плівок із фільмами Діснея. Щоб навчитися робити анімацію, як у Діснея, наші художники у 70-х роках буквально перермальовуввали кожний кадр з екрану, один за одним. Ця техніка називалася «еклер» — щось на зразок сучасного motion capture.
Розкадровка, яку ми тепер знаємо як сторіборд, тоді виглядала інакше: усі матеріали фільму вивішувалися на стіни, і це було дуже гарно й атмосферно.
Так ось,уявіть, у 70-х роках до нас, щоб допомогти розібратися в анімації, приїхали художники й мультиплікатори з ВДІКу — Московського інституту кіно. У ті часи найкращі художники — авангардисти, реалісти, майстри книжкової графіки — вирішили присвятити себе анімації.
А зараз хочу згадати людей, які увійшли до цього творчого десанту: Константина Чикіна, Аллу Грачову, Миколу Чурилова, Ніну Олексіївну Чурилову, Олександра Лаврова (про нього буде окрема стаття) та Радну Філіповича Сахалтуєва. Саме Радна створив разом із Киричем той особливий стиль української карикатури, який усі впізнають.
I’ll tell you one strange thing that almost no one knows about. Once upon a time, our animation studio was created literally from scratch. No one knew what animation was back then. We didn’t have specialized educational institutions, no courses or faculties. The only thing we had was a few rare films with Disney films. To learn how to make animation like Disney, our artists in the 70s literally repainted each frame from the screen, one by one. This technique was called “éclair” — something like modern motion capture.
The storyboard, which we now know as a storyboard, looked different back then: all the film materials were hung on the walls, and it was very beautiful and atmospheric.
So, just imagine, in the 70s, artists and animators from VDIK - the Moscow Institute of Cinema came to us to help understand animation. At that time, the best artists — avant-garde artists, realists, masters of book graphics — decided to devote themselves to animation.
And now I want to mention the people who were part of this creative landing party: Konstantin Chikin, Alla Gracheva, Mykola Churilova, Nina Alekseevna Churilova, Oleksandr Lavrov (there will be a separate article about him) and Radna Filipovich Sakhaltuyev. It was Radna who, together with Kyrych, created that special style of Ukrainian caricature that everyone recognizes.
Ці люди прожили все своє життя в Києві, в Україні, зробили безліч прекрасних фільмів. І от нещодавно, на чергових поминках, Ніна Олексіївна сказала:
"Люди, ми разом були молодими, разом дорослішали, одружувалися, заводили дітей, старіли... І от уже йдемо... І все це ми пережили вместе."
Але справа не в смутку, а в тому, що нас об’єднувала велика віра в українську анімацію, в її майбутнє.
Моя бабуся керувала тоді цією студією. Вона їздила в Америку для обміну досвідом, привозила звідти фільми й знайомилася з процесами на студії Діснея. А я робила останній серіал на нашій студії. І саме при мені її закрили.
Ця студія вважалася народним надбанням. Але її знищили... якісь ділки вирішили, що земля, на якій вона стоїть, — занадто «лакомий шматок». Вони обанкротили її, знесли, відмовилися від неї.
Наши господарі впоралися з цим до війни собственноручно,
Ісаме я працювала над останнім фільмм, мінісеріалом нашої студії «Пригоди Котигорошка та його друзів».Якось я обов’язково розповім як ми малювали без опалення, води, туалетів, у мінусову температуру, як хворіли, але продовжували робити свою справу, тому що вірили у відродження студії. Але до цієї частини історії ще далеко.
А поки що — про наших перших мультиплікаторів.
Ви навіть не уявляєте, як любите Олександра Лаврова. Але я вам обов’язково про це розповім у наступній статті.
These people lived their whole lives in Kyiv, in Ukraine, and made many wonderful films. And recently, at another memorial service, Nina Alekseevna said:
"People, we were young together, we grew up together, got married, had children, grew old... And now we are leaving... And we experienced all this together."
But it's not about sadness, but about the fact that we were united by a great faith in Ukrainian animation, in its future.
My grandmother ran this studio at the time. She went to America to exchange experiences, brought films from there and got acquainted with the processes at the Disney studio. And I was making the last series at our studio. And it was during my time that it was closed.
This studio was considered a national treasure. But it was destroyed... some businessmen decided that the land on which it stands was too "a tasty morsel". They bankrupted it, demolished it, and abandoned it.
Our owners managed this before the war with their own hands,
I myself worked on the last film, a mini-series of our studio "The Adventures of Kotygoroshko and his friends". Someday I will definitely tell you how we drew without heating, water, toilets, in sub-zero temperatures, how we were sick, but continued to do our job, because we believed in the revival of the studio. But this part of the story is still far away.
And for now - about our first animators.
You can't even imagine how much I love Alexander Lavrov. But I will definitely tell you about it in the next article.
