2020 рік
Наступні два вечора перетворились для Ореста сущим пеклом. Галина без перерви ходила біля стелажів із заплющеними очима та тримала руки зчепленими перед собою. І коли новому сисадміну вже примарилось, що він персонально від'їжджає в задзеркалля, Галина розплющила очі та рішуче підійшла до нього.
– Занурюйся в свій даркнет та розшукай для мене кандидатуру талановитого нейрохірурга, який незадоволений рівнем оплати своєї праці. – Наказала вона.
– Якщо він талановитий, то скоріше за все він всім задоволений. – Орест сумно посміхнувся. – Незадоволені ті, хто заздрять його таланту.
– А ще, намагаються принизити його та виставити на вулицю в якості безробітного. Пошукай по прізвищу Болюх чи щось біля цього.
Пальці Ореста забігали по клавішах та через декілька секунд на екрані монітору з’явилося досьє на колишнього нейрохірурга Леоніда Болюха, засудженого умовно на п’ять років за смерть пацієнта під час операції.
Галина прочитала офіційну версію обвинувачення та похитала головою.
– Ця мерзота, завідувач відділенням залишив людину помирати з неоперабельним інсультом. А Болюх намагався врятувати хлопця. Звісно, всі собаки на ньому. Ще й родичі постаралися. І всі водночас забули, скільки людей він врятував в подібних випадках, коли всі інші казали про неоперабельність. Де він зараз?
Орест клацнув на клавіатурі та голосно ойкнув.
– Оце вже цікаво. Він працює двірником в обласній лікарні. Тут пишуть, що головний лікар заборонив приймати його навіть на посаду санітара. А ще тут адреса проживання вказана обласна лікарня. Він що, і проживає там?
Галина заплющила очі на декілька хвилин. Її обличчя пожорсткішало, а вилиці заходили жовлоками.
– Він продав квартиру, щоб вирішити питання з родичами загиблого. Тому й дали умовний строк.
– Як ти це робиш? – Орест в котрий раз побачив, як Галина відчуває те, що підвладно звичайній людині.
– Тобі краще не знати. – Галина показала пальцем на монітор. – Запроси його до мене на співбесіду. Якщо погодиться, поїдь за ним на службовому автомобілі.
